1.12.2008    Газета "Прикордонник України"   

Джанго: "Я завжди шукаю світлу мету для своїх вчинків"

Відверто кажучи, готуючись до зустрічі з Олексієм Поддубним, більш відомим під творчим псевдонімом Джанго, ставив собі за мету під час розмови відділити „зерна від полови” – вияснити, чи дійсно він той, за кого себе видає, – романтик із забутої країни мрій, який понад усе цінує творчість та внутрішню свободу, чи талановитий менеджер, котрий вдало обрав образ для комерційної експлуатації? Що з цього вийшло – судити вам, читачу, однак додам від себе: вдаватися до хитрощів під час спілкування мені не довелося – щирість Олексія обеззброювала, а це може дозволити собі лише сильна людина.

– Олексію, Ви народилися в Києві, та значна частина Вашого творчого шляху пов’язана з Україною. Як так сталося, що проект Джанго все-таки асоціюється з російським ринком?
– Просто так склалися обставини. Вдесяте чи всоте спрацювала ця схема. У нас на Україні людям дуже важко довести, що вони чогось варті. Навіть якщо це так, ставлення на батьківщині до них завжди скептичне: ”Так це ж наші хлопці, вони там собі щось роблять, от і добре”. У Москві ж ситуація зовсім інша. Москва працює за принципом „вбирання” в себе того, що їй може знадобитися. Вона „селекціонує” тих, хто може щось зробити для досягнення мети, яка вже давно визначена: просування музичних проектів та заробляння на цьому грошей. Там – це вже конвеєр і він працює. Цим шляхом пройшло багато наших співвітчизників, які розпочинали у Києві, але справжнє визнання отримали саме у Москві. Я сам думаю про те, чому так відбувається, і не можу знайти переконливої відповіді. Мабуть, є якісь ментальні особливості, що підтверджують істину: у своїй вітчизні пророка немає.
    З іншого боку мені здається, якщо людина робить щось корисне для інших і вона – наш співвітчизник, – цим варто пишатися і всіляко допомагати йому, що дуже важливо. Я просто закликаю, в даному разі усіх прикордонників любити та поважати вітчизняний продукт. А то у нас якось дивно виходить. Усе московське ми вважаємо крутим, а своє рідне –  самодіяльністю. Це – неправда. Насправді все найкрутіше виростає тут. Система працює наступним чином. Усі талановиті люди, які щось роблять і відкривають нові горизонти, завжди займаються творчістю подалі від суєти. А потім, потрапивши у міста великих можливостей, їхні ідеї отримують розвиток у масах.
    Коли я після запису прослухав усі пісні першого альбому («Была не была» – авт.), розставив усі пісні попорядку, до речі, зі мною таке трапилося вперше, бо я сам аранжувальник і вже стільки разів чув цю музику... Так от, коли я все прослухав, то раптом не повірив собі, що така музика написана саме у Києві! Тут такого не можна було написати! Якось дивно вийшло... Адже я – музикант і добре знаю цю тусовку, саме музичну, а не попсову: професійних музикантів, аранжувальників, тих, хто якісно творить свою невидиму роботу. Пояснюю. Мене часто називають співаком. Добре, ну, припустимо, я співаю. Але ж насамперед я пишу музику, я творю, а люди на це не звертають уваги. Тобто, якщо ми говоримо „співак” – це круто, а якщо „композитор”, то це десь там, далеко після співака. Саме тому мені й здалося те, що я написав – нереальним.
Закінчуючи відповідь, мене асоціюють з російським ринком ще тому, що музика альбому вийшла дуже російською, точніше, – спроба змішати європейську пристрасть з російськими традиціями віршу вдалася. Але цей процес у мене триває постійно. Я поєдную різні жанри з віршами російською мовою. Зрештою, прагну досягнути, щоб слухач говорив не „тексти пісень”, а „вірші”. Чи виходить це у мене – не знаю, але я щиро прагну, аби так було: щоб вони звучали, справляли враження, щоб можна було прочитати їх на папері і сказати „Ось це вірш!”.

– З якою країною все ж пов’язуєте своє майбутнє? Не творче, бо творчість не визнає кордонів, а особисте?
– З приводу творчості, що не визнає кордонів, – це цікаво. Це дійсно так. Але можна отримати цікаві емоції, поїхавши на тиждень, скажімо, до Алтаю, Китаю чи Японії, куди завгодно. Та зараз, на жаль, не вистачає часу. Потрібно працювати над новим альбомом. Але коли закінчимо, якщо обставини будуть на моєму боці, хочу взагалі на деякий час відключитися від сучасного простору. Адже він має свою силу, ауру, і постійно впливає на людей. Наприклад, простір Києва радикально відрізняється від простору Москви. Як на мене, там взагалі творити неможливо, лише – займатися виробництвом та реалізацією. А якщо прагнути поезії – потрібно віддалятися від Москви. Там є чудові місця, але щоб їх знайти, потрібно тривалий час пожити у місті. В Києві також не все так благополучно. Скажімо, є місця, де пишеться, а є – де взагалі це робити неможливо, бо вас постійно занурюють у побут.
Тій людині, яка пише... вірші (я чомусь постійно боюся цього слова), поет – це насамперед Олександр Блок, Велімір Хлєбніков, Володимир Маяковський...

– Почекаємо другого альбому – розширимо список...
– Ні-ні, я все-таки більше музикант. Я просто поєдную ці напрями.
Так от, щодо Москви, так там я ніколи не зможу творити. Людині, яка пише вірші, постійно потрібно перебувати у якійсь незвичній атмосфері: паризьких кафе, на природі, в селі.... Хоча в селі я пробував писати і у мене нічого не вийшло. Там вже якось занадто спокійно.
 
– У ранньому дитинстві Ваше знайомство музикою розпочалося з Шопена та Баха, пізніше зявилися Пінк Флойд, Стінг, гітарист Джанго Рейнхард – все це свідчить, що у музиці Ви людина не випадкова. А чи можете відмітити той переломний момент, коли зрозуміли, що саме музика – це те, чому варто присвятити своє життя?
– Була одна така вирішальна мить, але це вже практично перед проектом Джанго.
Все розпочалося з того, що я був „отруєний” мистецтвом ще в ранньому дитинстві. Дійсно, слухати музику я почав з Шопена, Баха та Бетховена. Ці три композитори були широко представлені в музичній колекції платівок мого батька. Років у чотири я вже вмів ставити їх на програвач і слухав найчистішим способом, який лише існує. Я не знав, які там звучать інструменти, не розбирався в музичних тонкощах, але сприймав її своєю дитячою уявою. Я слухав так, ніби хтось мені розповідає якісь історії. Під п’яту симфонію Бетховена мені уявлялося розбурхане море, люди які борються зі стихією, якісь завоювання... Це вже потім я знаходив пояснення цим фантазіям. А спочатку це були виключно чисті емоції.
    Ще коли я ходив до дитячого садка, мене чомусь не залучали до участі в художній самодіяльності. Коли батько запитав виховательку, у чому річ, та відповіла, що у мене немає здібностей. Батько у мене завжди вирізнявся цілеспрямованістю та силою волі і він вирішив наступним чином: не берете – значить я сам буду з ним займатися і купив мені іграшковий баян, але такий, на якому вже можна було щось зіграти. Батько часто співав улюблених пісень, а я в цей час підбирав їх на своєму баяні. Тобто, музична практика у мене розпочалася десь років із чотирьох – п’яти.  Потім був акордеон і все „заглохло”. Мені не хотілося займатися, цікавіше було бігати у дворі з товаришами.
Вже десь років у тринадцять я якось зайшов до однокласника – Ігоря, котрий навчався в музичній школі по класу гітари. Його мати викладала в училищі імені Глієра і купила сину гітару, досить солідну на той час. До того  я декілька разів брався за інструмент, але не міг навіть пальцем струни як слід притиснути. Щоправда, це були переважно інструменти чернігівського виробництва, на яких просто неможливо грати. Я і зараз не зміг би це зробити. А тут – новенькі м’якенькі нейлонові струни й Ігор сидить і награє „Поворот” „Машини времени”. На мене це справило просто фантастичне враження, ніби я побачив самого... Юрія Гагаріна. Ось тоді мене й захопив цей інструмент. Я почав приставати до Ігоря: навчи, навчи, а його мама вчинила досить мудро і допомогла мені вступити в музичну школу при училищі по класу гітари. Спочатку справи йшли кепсько, але потім я взявся за розум і фактично екстерном – за два з половиною роки закінчив заклад, маючи в арсеналі досить солідний репертуар відомих композиторів. Потім я склав іспити до музичного училища, але десяти днів мені вистачило, аби зрозуміти, що на моєму музичному розвитку там буде поставлено хрест, і пішов звідти.
 
– Тобто, переломним моментом можна вважати...
– Ні-ні-ні, не поспішай. До переломного моменту ще не дійшов. Я вже людина з історією. Далі був один заводський ансамбль, потім армія. Прослуживши півроку у військах супроводу вантажів я випадково потрапив до оркестру. Не знаю, як мене туди взяли. Якось сказав, що вмію грати на горні й мене перевели до ансамблю. Там мені дали трубу і сказали: „Дуй!”. Що з цього вийшло – не буду розповідати, але мені призначили наставника і я за деякий час досить непогано освоїв валторну і навіть міг залишитися в колективі й після служби, але дуже хотілося додому...
Потім було декілька київських ансамблів і десь у 21 рік я вже потрапив до Москви з контрактом, маючи рекомендації від одного американського продюсера зі своїм англомовним проектом. На той час я серйозно цим займався, у мене за плечима декілька англомовних альбомів і мені писати англійською навіть легше було, ніж російською. Так сталося. Я дуже багато слухав західного продукту, пробував писати сам ще в армії.
Так от, тоді в Москві мене вперше серйозно „обломали”. Ще тоді, втім, як і зараз, я завжди шукаю якусь світлу мету для своїх вчинків, сенсу свого життя, як це не пафосно звучить. Я хочу, щоб усе було зрозуміло та вірно. Якщо ми займаємося музикою, я прагну досягнути в цьому певного рівня, максимальної краси та гармонії. А шоу-бізнес, в який ти не завжди потрапляєш за власної волі , мислить іншими критеріями: потрібно більше продавати, щоб як можна більше заробити. І рано чи пізно ці дві парадигми починають конфліктувати між собою. Вперше з цим я зіткнувся у Москві. Мене підштовхували до аранжувань музики, якої я не розумів. Я просто „психонув” та повернувся до Києва і музику закинув взагалі. У мене перестали звучати мелодії в голові, я нічого не слухав і не писав. А період у країні був досить важким, потрібно було якось виживати, і я став цікавитися бізнесом. За деякий час потрапив до однієї з потужних міжнародних компаній, яка тільки-но розпочинала діяти в Україні, де став торгувати музичними інструментами. У мене був автомобіль, і справи йшли досить непогано. Але я захоплююся, намагаюся усе робити на повну, і за деякий час у мене виникли певні думки, зокрема, як у вдосконалити роботу фірми, які я виклав на папері і не придумав нічого кращого, як показати свої записи начальнику. Він почитав, сильно спохмурнів і навіть хотів мене звільнити. Потім мені пояснили, що цим я образив „його начальницьку сутність” – ніби-то взяв на себе його функції. Спрацював армійський принцип: ініціатива карається. Разом з тим все минулося, але за деякий час я почав відчувати невдоволеність власним буттям, яка постійно накопичувалася. Мені здавалося, що я марную власне справжнє життя заради чогось мізерного. Я не бачив високого сенсу свого існування. І ось тут стався переломний момент.
Я чітко запам’ятав саме мить прийняття вирішального рішення. Це трапилося на виставці, де я був присутнім у якості експерта і у залі зустрів колегу з конкуруючої фірми. Ми привіталися і він запитав, а як у нас продається товар якоїсь там фірми. Я відповів, а чому ми розмовляємо саме про це? Давай поговоримо про щось інше, довкола так багато цікавих тем. На що він мені відповів: „А про що ще можна говорити?!”. У той момент для мене все і визначилося. Я зрозумів, що потрібно тікати від такого життя чим подалі. Я пам’ятаю, що сів за столик і прямо там, на виставці, на якомусь клаптику паперу почав підраховувати, скільки зможу купити апаратури на кошти, виручені від продажі авто, і що мені ще потрібно.
Саме у цей час з Америки, увесь захоплений музикою, повернувся мій товариш Макс. Він познайомив мене з американською альтернативною музикою, привіз багато цікавого матеріалу. На той час у мене було декілька цікавих аранжувань, я допомагав своєму товаришу – барду – записати пісні. Максим послухав і дав їм досить високу оцінку втім, як і моїй грі на гітарі. Це зараз я перейшов на акустичний варіант, а тоді віддавав перевагу електрогітарі. І ось так поступово я знову почав відчувати потяг до музики. Це співпало в часі з тим, коли я вирішив прийняти православне хрещення, тобто моє життя поступово почало повертати на шлях пошуку свого власного призначення. Цей період загалом можна вважати переломним, він тривав усього декілька місяців. У підсумку ми з Максом звільнилися з роботи, я продав автомобіль, ми купили інструменти і розпочали роботу над англомовним проектом. Закінчили його і отримали досить непогані відгуки київських музикантів. Але на цьому усе й закінчилося. За нас хотів узятися один із харківських бізнесменів, та він почав нас схиляти до підпису незрозумілих контрактів про передачу усіх авторських прав і ми відразу ж розійшлися.
З часом Максим повернувся у бізнес, йому потрібно було годувати сім’ю, а я, власне, залишився ні з чим. Це був досить складний період. Тоді я й почав писати російською. На роботу повертатися сенсу не було, цей шлях для себе я вже просто відрізав і продовжив займатися музикою. У мене не виникало жодних сумнівів з приводу того, що щось може не вдатися, хоча досить багато людей переконували мене у зворотному. Переважно, подібні розмови лише дратували. Вже потім я проаналізував ситуацію і зрозумів, що основним, що мене витягнуло на поверхню, стала віра та повна відсутність сумнівів у тому, що я роблю правильно. З цього приводу існує влучний вислів, у другій частині „Матриці”, як не дивно: „Ми усі тут для того, аби робити те, що ми робимо”. І майте на увазі, якщо ви чогось прагнете понад усе – це саме те, чим ви і мусите займатися у цьому житті, те, чого від вас очікують вище. Навіть якщо на вас вказують пальцями і кажуть, „дурненький”, а ви стовідсотково впевнені, що це – саме ваш шлях, значить, оточуючі цього просто не бачать, адже лише ви знаєте про свою мрію, і більше ніхто в цілому світі. Це все я відчув особисто.

– Все-таки сьогодні Джанго – це друге я Олексія Поддубного, чи вдалий музичний проект?
– Це навіть не друге я, а перше. Це те, чим я живу, мій образ життя.
З приводу успішного комерційного музичного проекту я би ще посперечався. Я вважаю, що вдалий музичний проект – це Вєрка Сердючка, „Віагра” тощо. Хоча був період, коли успішними були і „Машина времени”, „Кіно”, „ДДТ”. Це були люди з великої літери. Власне, вони й зараз популярні, але більшою частиною у Росії. Хоча саме Росія розпочала засилля сучасної псевдокультури. Різні там „Фабрики зірок” тощо. Це ж навіть не російські ідеї...

– Те, що видатний український філософ Сергій Кримський назвав процесом „вестернізації” – нав’язуванням західного способу життя...
– Мабуть, так.

–  А як щодо конфлікту між комерцією та творчістю? Яким чином врівноважуєте ці полюси? Поділіться рецептом.
– Конфлікт існує, він нікуди не зник і, мабуть, так буде завжди. Я переконався, що це абсолютно нездоланна річ, з цим зустрічалися усі творчі особистості. З цим можна жити як, скажімо, зі штучним зубом. Я просто намагаюся про це не думати. Наразі мій вчитель (я захопився східними єдиноборствами і їхньою філософією загалом), навчає, що потрібно думати лише про те, про що ти хочеш. Про інше думати не потрібно. Це серйозне мистецтво, бо досить часто ми засмічуємо свої думки ідеями, які нам нав’язують. Ми заклопотані побутовими проблемами, завжди у політиці, бруд якої так і пре з усіх щілин, довкола кримінал і таке інше. Я намагаюся думати лише про те, що мені потрібно. Я уникаю зайвих контактів, напрацьовую собі якісь інші схеми захисту. Я вважаю, у кожного артиста повинна бути довірена особа, яка б оберігала його від комерційної складової творчості. Призначення музиканта – писати музику, виконувати її і робити це якомога професійніше. Саме тому я просто абстрагуюся від цих питань.

– Олексію, як на мене, з Вашим ставленням до музики та до творчості не зовсім вживається участь у таких телевізійних проектах, як „Танцюю для тебе”, чи „Тільки правда?”. Мені здається, Ви повинні бути вищими за подібні шоу...
–  Загалом я згоден, але з приводу „Танцюю для тебе” – не погоджуюся. Це був досить цікавий соціальний проект, що подарував мені багато корисного спілкування, тим паче я саме збирався трохи навчитися танцювати.
Та окрім цих я брав участь і в інших проектах. Скажімо, „Ігри патріотів”, але за команду Росії. До речі, у продовження першого запитання, я був в Україні, усі знали що я тут, але до участі за збірну чомусь не запросили. А з Росії зателефонували, запитали: „Згоден?”, я поцікавився в Інтернеті, що це за проект, мені сподобалося і я погодився. У процесі я познайомився з чудовими людьми: з акторами: Іваном Кокоріним („9 рота” – авт.), хлопцями з фільму „Кадети” і багатьма іншими. Вважаю, якщо спілкуватися, то з людьми, які викликають натхнення. Це дуже важливо. Вони всі прагнуть до активних дій і впевнені у своїх силах. Людині одинаком важко тривалий час протистояти якійсь силі. А у таких особистостях знаходиш підтримку. Це – дуже сонячне спілкування.

– Чи не відчуваєте себе білою вороною у світській тусовці?
– Чесно кажучи, ні, тому що вважаю, завжди знайдеться людина, з якою можна поспілкуватися. Я не належу до псевдоснобів нашої, так званої рок-сцени, які кажуть, що не мають нічого спільного зі світською тусовкою, що це – лише гламур і таке інше, а потім відкриваєш якийсь журнал – і тут на кожній сторінці вони розпивають шампанське з шикарними пані. Я уникаю таких протиріч і намагаюся діяти за принципом айкідо: пропускаю повз себе те, що для мене шкідливо. Світська тусовка – все класно. Є у мене час, давайте походимо з бокалом у руках, пожартуємо. Я з моряками – моряк, з рибаками – рибак. Я спілкуюся і з монахами православних церков, і з буддистськими вчителями, колишніми в’язнями і правоохоронцями, з танцюристами і професорами. У мене дуже широкий спектр знайомств. Завжди можна знайти у цьому щось корисне для себе.

– Олексію, творчій людині, як і спортсмену, потрібно постійно поновлювати сили. Звідки  черпаєте енергію? Що слугує для Вас джерелом творчого натхнення?
– Я навіть не знаю. Інша справа, енергія – це така річ, яка існує поза нашою волею. Останнім часом я зрозумів, що енергію потрібно економити та раціонально витрачати. Якщо це благі справи – вона примножується, якщо навпаки – зникає. Тому варто координувати цей процес. Хочеш бути здоровим – лікуй людей, – приблизно так.
 
–  Як справи з вашим другим альбомом?
– Працюємо. Йде трохи важкувато, бо власну планку я трохи підняв, разом із тим отримав досвід роботи в команді, оскільки минулий – „Была не была” записував із сесійними музикантами.
    Повертаючись до шоу-бізнесу, там як: у тебе є вдала композиція, значить, і решту потрібно писати під кальку. Я так не можу. Сьогодні мене цікавить одне, завтра – щось інше, що я також хочу запропонувати слухачу. Я весь час ніби трішки забігаю вперед. А принцип маркетингу полягає у тому, що потрібно шахту „висмоктати” до дна. Давай, клепай, поки є попит. Я ж хочу займатися творчістю і у цьому проблема – розходження інтересів. Зараз я пишу музику, яка подобається мені, вона – відображення того, що я відчуваю, але буде трішки іншою, ніж у першому альбомі. Швидше за все принцип, що альбом вийде яскравим та різнобарвним буде збережено. Я хочу, щоб його можна було послухати від початку до кінця і щоб він не набридав.

– Дата виходу ще не відома?
–  Я дуже хотів, аби це сталося навесні, але грянула криза і зараз важко щось спрогнозувати. Матеріал у мене до того часу буде готовим, але чи захоче працювати рекордингова компанія та на яких умовах – це вже питання.
 
– Зараз більше гастролюєте в Україні чи Росії?
– Приблизно 50 на 50. Головне для мене, що залишався час працювати над піснями, не розпилюватися. Адже коли бракує часу і поспіхом потрібно ще щось писати... – не впевнений, що це вірно.